| Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
скарбничка вихователя
Казки про природу
КАЗКА ПРО ДОБРО
Ріс при дорозі велетень-дуб. Біля його коріння про¬пихала з-під землі свої ніжні паростки калина. Отак і росла вона разом із дубом. Він був їй ніби за батька. Захищав від бурі, від вітрів, а коли падав дощ — схи¬ляв над нею свою зелену голову і прикривав її.
Пройшли роки. Калина стала великою і красивою. А дуб. постарів. Але й далі жили вони разом.
Аж тут одного дня прийшли люди і зрубали мо¬гутнього дуба. Довго сумувала за ним калина. Та нічого вже не вдієш — залишилася сама-самісінька рости при дорозі.
Одного чудового сонячного весняного ранку вона побачила, що з одного із жолудів, які падали колись із дуба, виріс зелений пагінець і ніжно горнувся до неї, немов захисту просив.
Життя калини стало веселішим. Почала вона пригор¬тати маленького дубочка своїми вітами та пестити ши¬рокими листочками. А коли наближалася буря, падав дощ або дув сильний вітер, вона схиляла над ним свої пишні крони, пригортала до себе і захищала молодий пагінець так, як у дитинстві захищав її старий дуб.
Калина стала для дубочка матір'ю, так само, як у дитинстві був їй батьком дуб-велетень.
ДУБ І ЛІЩИНА
(Байка)
Старий дуб скинув із себе жолудя під кущ ліщини. Ліщина сказала дубові:
— Хіба мало простору під твоїм гіллям? Ти скидав би свої жолуді на чисте місце. Тут мені самій тісно для моїх паростків, і я сама не кидаю на землю своїх горіхів, а віддаю їх людям.
— Я живу двісті років, — сказав на це дуб,— і ду¬бок з цього жолудя проживе стільки ж.
Тоді ліщина розгнівалася і сказала:
— У такому разі я заглушу твій дубок, і він не про¬живе й трьох днів.
Дуб нічого не відповів, а велів рости своєму синові з жолудя.
Жолудь намок, тріснув і вчепився паростком у землю, а другий паросток пустив угору.
Ліщина глушила його і не давала сонця.
Проте дубок тягнувся вгору і став ще сильнішим у тіні ліщини,
Минуло сто років. Ліщина давно засохла, а дуб із жолудя здійнявся до неба і розкинув шатро на всі бо¬ки.
ДУБ ПІД ВІКНОМ
Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату й посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростав¬ся дубок, старів лісник. І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікна. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубайте дерево, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо, — відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню і сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини і дев'ять онуків, і красуня-внучка.
(В. Сухомлинський)
ДУБ І СОКИРА
Раненько прокинувся Дуб і бачить, що біля нього лежить Сокира. Гостра, з блискучим лезом. З міцним обухом. З довгим дубовим сокирищем. Здивувався Дуб. Думає, чого це Сокира тут лежить?
Цілий день шелестів могутній Дуб своїм листям, радів сонцю. Але на душі в нього було тривожно. Усе поглядав донизу й думав: навіщо поклали поруч зі мною Сокиру?
Увечері бачить Дуб, йде до нього його приятель-людина.
— Друже мій, — каже Дуб, — прийми, будь ласка, Сокиру. Не можу заснути, коли вона поруч лежить.
— Та вона ж тобі нічого не шкодить, — дивується людина.
— Прийми. Це все-таки Сокира.
(В. Сухомлинський)
ДУБ І ЛОЗА
Автор. Росли поруч Дуб і Лоза. Дуб щороку тяг¬нувся до сонця. А лоза немов і не росла, тільки кущи¬лась. Ось Дуб і питає.
Дуб. Лозо, чого ти така маленька? Чого в тебе замість стовбура тоненькі прутики?
Автор. Лоза помовчала, а тоді й каже:
Лоза. Ось налетить Буревій, то й тобі захочеться стати тоненьким. Я погнусь до землі, заплющу очі — й він мене, пощадить. А тобі руки-гілки обламає.
Автор. Коли це із-за гір високих, із-за морів дале¬ких прийшов-прилетів Буревій. Гримить, виє, стогне, регоче. Нагнулась до землі Лоза, розпустила по траві свої коси, затулила свої вуха, заплющила очі, трем-тить від страху. А Дуб випростав груди назустріч Бу¬ревію, розправив могутні плечі. Вив, ревів, стогнав Буревій, хотів обламати Дубові руки, та вистояв мо¬гутній Дуб. Тільки одна гілка зламалась і впала до Ло¬зи. А Буревій знесилів, приліг у долині та й лежить, ледве дише. Лоза мало не вмерла від страху. Думала, що весь дуб зламався.
Лоза. Ну як, Дубе, ти живий?
Дуб. А Що? Краще зустріти Буревій навстоячки й боротися з ним, але рости високим-високим, ніж гну¬тися до землі і рости маленькою лозинкою.
(В. Сухомлинський)
Він зненавидів красу
У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.
Побачив син троянду за вікном, питає:
— Що це таке?
— Квітка троянди, — відповідає мати.
— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.
Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.
Побачив син на паркані горобця, питає:
— Хто це такий?
— Горобець, — відповідає мати.
— Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:
— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.
Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.
Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:
— Що це таке?
— Це пастух грає пісню на сопілці.
— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.
Пішла мати до пастуха, просить:
— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.
— Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.
Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.
Він тільки живий красивий
Великий красивий метелик Махаон сів на червону квітку канни. Сів і ворушить крильцями.
До Махаона підкрався хлопчик, впіймав його. Тріпоче крильцями Махаон, але вирватися не може. Хлопчик пришпилив його великою шпилькою до паперового листка. Крильця метелика поникли.
- Чому ти перестав тріпотіти крильцями, Махаоне? – запитує хлопчик
Махаон мовчить. Хлопчик поклав листок з мертвим Махаоном на підвіконня. Через декілька днів дивиться – крильця висохли і розсипались.
- Ні, він тільки живий красивий, - сказав розчарований хлопчик. – Коли крильця його тріпочуть на квітці канни, а не на листку паперу.
Врятував сонечко
Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунулись чорні хмари. Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько.
Він не боявся зливи. Його захищало від неї.
Густе листя. Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки.
Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибинку. Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівок. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко.
Воно бігало з одного краю острівця до другого. «Чому ж воно не летить,»-подумав Василько. Йому стало жаль сонечка.
Острівець ставав усе менший.
Ось він такий як п’ятачок. Ось він уже не більше копієчки. Сонечко сиділо непорушно.
Василько побіг під дощ. І зразу ж змок до нитки. Та він устиг урятувати сонечко.
Де беруться краплинки
Бігла Оленка по льоду. Падали сніжинки. Ніби плавали в повітрі.
Одна сіла на рукав. Дивиться Оленка на пухнасту сніжинку. Шестикутна зірочка така гарна, блискуча. Ніби казковий майстер її вирізьбив з срібної пластиночки. Наблизилась Оленка до сніжинки. Дивиться, милується нею.
І бачить диво: сніжинка стала краплиною води.
Краплина роси
Рано-вранці на квітці троянди прокинулася Краплина роси.
- Як я тут опинилася? – здивувалася краплинка.
- Увечері я була високо в небі – і захотілося їй знову в небо.
Пригріло Сонце. Випарувалась краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка. А там – тисячі інших краплинок.
Зібралися всі в чорну хмару й затулили Сонце.
- Чого це ви мене заховали від людей? – розгнівалося Сонечко. І послало на хмарину вогненну стрілу. Вдарила вогненна стріла, загримів грім. Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплинка на Землю.
- Дякую тобі, Краплино, - промовила Земля.
- Я так скучила за тобою.
Дивна бурулька
Удень було тепло, а ввечері підмерзло. З даху стікали краплі і замерзали. Утворилася довга крижана бурулька. Вона звисала над вікном, мов кришталева паличка. Коли зійшло сонечко в бурульці заграла веселка.
Бурулька ніколи не бачила сонечка, адже народилася вночі. Вона бачила лише зірки.
А тепер сяяло яскраве, тепле сонечко. Від зачудування бурулька розхвилювалася й заплакала. Але ось що сумно: ніхто не знав, чого бурулька плаче. Всі думали, що вона тане. Ні, вона не танула, вонаплакала. Гарячі сльози її крапали на мерзлу землю.
Де ночує водяна лілея
Є у ставу біла квітка — водяна лілея. Росте вона собі в воді. Радісно розкриває свої пелюсточки до сонця. Сідає на білу квітку метелик. Хоче переночувати, бо вже вечір наближається. Раптом квітка говорить:
— Лети, метелику, шукай собі інших квіток, бо я лягаю вночі спати під водою.
— Чому? — дивується метелик.
— Бо в мене там, під водою, м'яка постіль.
Склала біла лілея пелюсточки й тихо пішла спочивати під воду. А метелик полетів на берег.
Дев'ять негідних речей
1. Негідно добувати свої благополуччя, радощі, втіху, спокій за рахунок утисків, невлаштованості, горя, хвилювання іншої людини. Не давай себе скривдити, але й інших не кривдь...
2. Негідно залишати товариша в біді, небезпеці, проходити байдуже повз чуже горе, страждання. Моральна глухота і сліпота, здерев'яніння серця - одна з найогидніших вад.
3. Негідно користуватися результатами праці інших, ховатися за чужу спину. Це сфера дуже тонких духовних відносин. Бути трудівником - честь, бути дармоїдом - безчестя.
4. Негідно бути боязким, розслабленим; ганебно виявляти нерішучість, відступати перед небезпекою, хникати. Боязкість і нерішучість породжують боягузство, підлість, зрадництво. Хоробрість і відвага - джерела мудрості.
5. Негідно давати волю потребам і пристрастям, що ніби вийшли з-під контролю людського духу. Тобі хочеться їсти або пити, відпочити або погрітися біля вогнища - цього потребує твоє тіло, але не забувай, що ти - людина! Задовольняючи свої потреби, ти повинен проявляти благородство, стриманість, витримку. Це не тільки скромність. Це щось вище і значніше: владарюючи над своїми потребами і пристрастями, ти підносиш свою духовну суть.
6. Негідно мовчати, коли твоє слово - це чесність, благородство і мужність, а мовчання - легкодухість і підлість. Негідно говорити, коли твоє мовчання - чесність, благородство й мужність, а слово - легкодухість, підлість і навіть зрада. Як багато говорить про гідність людини її уміння бути мудрим володарем слова, майстром, що володіє цим тонким людським інструментом!
7. Негідно справжньої людини не тільки обманювати, лицемірити, плазувати, підладжуватися під чиюсь волю, але й не мати власного погляду, втратити своє обличчя. Огидно і гидко нашіптувати. Нашіптувати, обмовляти товариша - рівнозначно пострілу в спину.
8. Негідно легковажно кидатися словами, давати нездійснимі обіцянки.
9. Негідна надмірна жалісливість до самого себе, як і безжальне ставлення, байдужість до іншої людини. Негідне надмірне перебільшення особистих кривд, горя, страждання. Негідна слізливість. Людину прикрашає витримка. Сльози, розраховані на те, щоб викликати жалість близьких, не тільки принижують людину, а й послаблюють її здатність до самовиховання витримкою, благородством волі.
Десять НЕ МОЖНА
1. Не можна ледарювати, коли всі працюють; ганебно байдикувати, розважатися, коли - ти добре знаєш про це - старші покоління працюють і не можуть дозволити собі відпочинку.
2. Не можна сміятися над старістю і старими людьми - це величезне блюзнірство; про старість треба говорити тільки з повагою; у світі є три речі, з яких ніколи не можна сміятися, - патріотизм, справжня любов до жінки і старість.
3. Не можна заходити в суперечку з шанованими і дорослими людьми, особливо із стариками; не гідно людської мудрості й розсудливості поспішно висловлювати сумнів щодо істинності того, що радять старші; якщо в тебе просяться на язик якісь сумніви, придерж їх у голові, подумай, розміркуй, а потім спитай у старшого ще раз - спитай так, щоб не образити.
4. Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі... У товариша твого є, а про тебе батьки не подбали: від своїх батьків ти не маєш права вимагати нічого.
5. Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі, - кращий шматочок на столі, смачнішу цукерку, кращий одяг. Умій відмовитися від подарунка, якщо ти знаєш, що в цій речі мати відмовила собі; думка про право на якусь свою винятковість - це отрута твоєї душі; велике щастя відчувати нетерпимість до цієї отрути.
6. Не можна робити того, що осуджують старші, - ні на очах у них, ні десь на стороні; кожний свій вчинок розглядай з погляду старших: що подумають вони; особливо неприпустимі настирливість, намагання без потреби нагадувати про себе, виставляти напоказ свої домагання: мати і батько ніколи не забувають про тебе; якщо ти не на очах у них, вони думають про тебе більше, ніж тоді, коли ти крутишся поруч; пам'ятай, що в матері і батька є свій духовний світ, вони іноді хочуть залишитися наодинці з собою.
7. Не можна залишати старшу рідну людину одинокою, особливо матір, якщо в неї немає нікого, крім тебе; в радісні свята ніколи не залишай її саму; ти сам - твоє слово, твоя усмішка, твоя присутність - єдина її радість; чим ближчий кінець людського життя, тим гостріше переживає людина горе своєї самотності; залишати одиноким дідуся, старого батька, навіть і тоді, коли ти сам уже став старим, - нелюдяне, дико; пам'ятай, що в житті людини настає такий період, коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування, в неї вже не може бути.
8. Не можна збиратися в дорогу, не спитавши дозволу і поради в старших, особливо в діда, не попрощавшися з ними, не дочекавшися від них побажання щасливої дороги і не побажавши їм щасливо залишатися.
9. Не можна сідати до столу, не запросивши старшого; тільки моральний, невіглас уподібнюється тварині, що вгамовує свою жадобу сама і боїться, щоб її родич, присутній при цьому, не урвав шматка собі; людська трапеза - це не вгамовування голоду, не фізіологічний акт у ланцюгу обміну речовин; люди придумали стіл не тільки для того, щоб ставити під нього ноги, а на стіл спиратися; за столом відбувається цікаве духовне спілкування людей; якщо ти запросив старшого розділити з тобою трапезу, ти зробив йому велику приємність.
10. Не можна сидіти, коли поруч стоїть доросла, особливо літня людина, тим більше жінка; не чекай, поки з тобою привітається старший, ти повинен першим привітати його, зустрівшись, а прощаючись, побажати доброго здоров'я; у цих правилах етикету закладено глибоку внутрішню суть - повагу до людської гідності; не вміючи поважати її, ти уподібнюєшся невігласу, який плює у прекрасні хвилі моря; море величезне у своїй величі і красі, і цим ти його не зневажиш, не принизиш, а тільки зганьбиш себе.
Дивний мисливець
Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід - мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано вранці, а повертається ввечері.
Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов'язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя у поле.
Чого ж це дід Максим такий невдаха? Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та и розкладає під кущами сіно зайцям.
Зрозуміли тоді, чому дід Максим дивний мисливець.
Добре слово
В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".
Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
- Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти.
Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
- Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
- Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.
Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубай дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо...— відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.
Жайворонок сонечку допомагає
В дрімучому лісі і в глибокому яру ще лежить холодний сніг. Спить підсніжник під торішнім листком. Синіє лід на ставку.
Тільки на схилах горбків розтав сніг, побігли струмочки. В синьому небі заграло ясне сонечко.
Вийшла з хати маленька дівчинка Маринка і побачила сіру пташечку в небі. Пташечка співала, ніби срібний дзвіночок на крилах піднімала, а він тремтів, тремтів.
- Мамо, що це за пташечка співає? – запитала Маринка.
- Жайворонок, - відповіла мама.
- Чому ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніг лежить…
- Жайворонок сонечку допомагає, - відповіла мама.
- Як же він допомагає? – Здивувалась дівчинка.
- Коли жайворонок летить в синє небо, воно стає тепліши
Зайчик і горобина
Засипало снігом землю. Нема чого їсти Зайчикові. Побачив Зайчик
червоні ягоди горобини. Бігає навколо дерева, а ягоди – високо.
Просить Зайчик: «Дай мені, Горобинко, одне гроно ягідок».
А Горобина й каже: «Попроси Вітра, він і відірве».
Попросив Зайчик Вітра. Прилетів Вітер, гойдає, трусить Горобину.
Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. Їсть Зайчик ягоди,
дякує Вітрові і горобині.
Зайчик і Місяць
Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала.
Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітер з яру повіває.
Сів Зайчик під кущем, потяг лапки до Місяця, просить:
- Місяцю, любий погрій мене своїми променями, бо довго ще сонечка чекати. Шкода стало Місяцеві Зайчика, він і говорить:
- Іди полем, полем я тобі дорогу освітлю, прямуй до великого стогу сіна.
Попрямував Зайчик до стогу сіна, зарився у стіг, виглядає, усміхається до Місяця:
- Спасибі, любий Місяцю, тепер твої промені теплі-теплі.
Здрастуйте
Лісовою стежкою йдуть батько і маленький син. Тиша. Сонце світить. Стукає дятел. Дзюрчить струмок в лісовій глушині, Раптом син побачив: назустріч їм іде бабуся з паличкою.
-- Тату, куди йде бабуся? — запитав син.
-- Побачити, зустріти чи провести,— відповів батько.
-- Коли зустрінемося з нею, ми скажемо їй здрастуйте,— сказав батько.
-- Навіщо їй казати це слово? — здивувався син.—Ми ж зовсім незнайомі.
-- А ось зустрінемося, скажем їй здрастуйте, тоді побачиш, для чого.
Ось і бабуся.
-- Здрастуйте,— сказав син.
-- Здрастуйте,— сказав тато.
-- Здрастуйте,— сказала бабуся і усміхнулася.
І син із здивуванням побачив: все кругом змінилось. Сонце за¬світило яскравіше. По верхів'ях дерев пробіг легенький вітерець, листочки заграли, затремтіли. В кущах заспівали пташки — до цього їх не було чути. На душі у хлопчика стало радісно.
-- Чому це так? — запитав син.
-- Тому, що ми сказали людині здрастуй, і вона усміхнулася.
Камінь
У лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.
Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.
Вода перестала прибувати.
Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.
Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.
Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.
«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.
Квітка сонця
На високому стеблі – велика квітка із золотими пелюстками. Вона
схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником.
Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки.
Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник
жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилось із-за обрію. Соняшник
повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне
вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє, вітає його:
- Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!
Сонце піднімається все вище й вище, пливе по небу. І соняшник
повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню.
Кмітливий скляр
Намалювала Наталія Анікіна
Розповідь про майстра, який засклив ставок.
Звечора у ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок покритий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:
– Хто це покрив ставок?
Засміявся тато й каже:
– Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.
– Хто ж той скляр? – запитав Юрко.
– Мороз.
Комірчина для дідуся
Захворів дідусь Юрасиків, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні. Одного разу прийшов Юрко з дитячого садка та й бачить: закопує тато стовпи поруч з хатою.
— Що це ви будуєте, тату? — запитує Юрко.
— Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині...
Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.
— Що це ти копаєш, Юрасику? — запитує батько.
— Та землянку будую...
— Для чого ж тобі землянка?
— А ви з мамою житимете в ній, як постарієте...
|
| Категорія: Мої статті | Додав: Eleti (03.02.2017)
|
| Переглядів: 732
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|